«Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».
5 грудня 1931 року народився один із найкращих новелістів в українській літературі Григір Тютюнник.Чотири десятки оповідань і новел, п’ять повістей, кілька нарисів, есеїв, рецензій та кіносценарій. Невелика, але яка ж тонка та душевна літературна спадщина. Цей неговіркий, потайний, похмурий чоловік зі зболеними, журними, але по-дитячому чистими очима записав усі пережиті печалі на сторінках своїх творів.
«Незахищене серце», – як сказав про нього старший брат Григорій .
Народився Григір Тютюнник у 1931 році, під час голоду 33 року йому було якраз півтора року, він перестав ходити, посміхатись. Коли хлопцеві було шість, забрали батька за доносом: той необережно сказав, що колгоспи нічим не кращі за панщину.У спогадах залишилась лише тепла рука батька, яку той клав синові на голову. Образ людини, після якої жодної фотокартки не лишилось, був для Григора Тютюнника найбільшою святинею; найкраще він описав його у найвідомішій новели «Три зозулі з поклоном».
Хлопця забрав до себе на виховання дядько Филимон, що жив на Луганщині. Але на початку війни Григір вирішив повернутись додому. Тож одинадцятирічний хлопець два тижні пішки, з дев’ятьма сухарями у торбі, долав величезну відстань до рідного села на Полтавщині. Довелось старцювати, аби вижити… просити було неймовірно важко і соромно, відбирало мову й у грудях терпло.
Цей гіркий досвід він відобразив у повісті “Климко”, за яку у 1980 році отримав премію імені Лесі Українки.
Григір Тютюнник навчався у школі, згодом у Зіньківському ремісничому училищі №7, де отримав спеціальність слюсаря. Вихованці училища отримували по 700 грамів хліба, цей пайок допоміг їміз матір’ю пережити голодні повоєнні часи. По завершенню навчання Тютюнникавідправили до Харкова, адже він повинен був відпрацювати 3 роки на державу. Та хлопець захворів на туберкульоз, самовільно покинув роботу й повернувся у село. За це його забрали у колонію на чотири місяці.
Різнороб у колгоспі, служба у морфлоті, радист на Далекому Сході, а згодом навчання у вечірній школіта вступ до Харківського університету на філологічний факультет. Так почалось захоплення літературою та повернення до рідної мови. Зі словами він почав працювати прискіпливо й обережно, припасовуючи їх одне до одного, як художник вибирає напівтони у фарбах.
1966 року вийшла друком перша прозова збірка Григора Тютюнника «Зав’язь». Героями оповідань і новел стали зранені діти війни, що побачили добро і зло дорослого світу.
Григір Тютюнник працював у газеті «Літературна Україна», старшим редактором сценарної майстерні при Київській кіностудії ім. Олександра Довженка, з 1967 року цілком присвятив себе літературній творчості.
«Всі люди красиві, як добрі» – цими словами письменник просив бути людянішими. Проста людина з її тихими буднями, занепад традиційної сільської культури, виїзд молоді та самотність старих батьків, світ, що відходить, – все це боліло письменнику. Про це він писав. А ще казав, що немає літератури сільської або міської, є література людинознавства, адже для письменника важлива саме людина.
А твори Тютюнника піддавали нещадній цензурі, адже село мало бути бадьорим та з піснями, письменника звинувачували у фальшивому, антинародному зображенні життя.Чиновники від літератури називали його твори хуторянськими, бо «про бабів пише», цькували, заборонили згадувати ім’я у публікаціях, занесли до чорного списку всіх видавництв.
Не стало грошей для життя.
«Домучуйте когось іншого, а все моє, що в мене є, спаліть» –письменник, якому було лише 49 років, сам пішов із життя 6 березня 1980 року.
Незахищене серце…
Підготувала Олена Рахно, провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Коцюбинського.
