Нова українська еліта початку ХХ століття – творці розстріляного відродження – в масі своїй були вихідцями із нижчих верств населення. Це були робітники, селяни, службовці, які часто не мали систематичної освіти, та не зважаючи на це вони змогли створити шедеври української культури.

Одним із яскравих представників культурно- мистецького покоління того часу був Григорій Косинка. Прадід його був чумаком, дід – селянином, батько – неписьменним бідняком. Однак саме дід навчив Григорія грамоти, а батько привозив із заробітків різні книжки. Першою українською книжкою була «Конотопська відьма» Квітки-Основ’яненка, яку хлопець обожнював.

Косинці весь час доводилось працювати – злидні були страшенні; полов буряки, тягав плуга, був чорноробом, писарем у волості. В Києві чистив черевики панам, і завдяки щасливому випадку влаштувався секретарем та закінчив курси у гімназії.

У 1919 році Григорій Косинка опублікував перші нариси, статті й перший художній твір – автобіографічний етюд «На буряки» – в газеті «Боротьба», підписаний уже псевдонімом Косинка. У 1920р. він став студентом Київського інституту народної освіти.

У 1922 році вийшла перша збірка новел «На золотих богів», яка принесла авторові популярність та визнання сучасників.

Через нестатки Косинка був змушений покинути навчання, працював редактором, у сценарному відділі Київської кінофабрики, актором на радіо. Косинка мав феноменальну пам’ять: міг цитувати вірші, уривки із прочитаного, фрагменти розмов, змінював голос та інтонацію.

За життя письменника було надруковано близько двадцяти збірок новел і оповідань, основними темами яких були стосунки між людьми, воля та рабство, добро і зло. Саме за це критика влади звинуватила його в аполітичності та нечіткості ідейної позиції.

5 листопада 1934 року Григорія Косинку заарештували й звинуватили «в організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади», разом із ним підозрюваними по цій справі проходили Антін та Іван Крушельницькі. Їх розстріляли в приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат, який пізніше називався Жовтневим палацом культури, а потім Міжнародним центром культури і мистецтв; трупи відвезли в одну з безіменних могил Лук’янівського цвинтаря.

Володимир Сосюра казав про нього: « Якби живий він був, він став би нашим Тургєнєвим у прозі, бо як і Тургєнєв, він був поетом у прозі».

Підготувала Олена Рахно, провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Коцюбинського.

Використано матеріали з відкритих джерел.