«На довгу згадку ці квіти посилаю тому, кого не бачила, тому, кого не знаю… Важко мені лежати в землі, якщо хтось, хто житиме після мене, не згадає мою добру роботу добрим словом», — з листа Катерини Білокур.
7 грудня 1900 року народилась українська художниця Катерина Білокур, представниця «наївного мистецтва».
Для критиків вона була геніальною, для батьків – нездарою та дурнуватою, для односельців – причинною.
Чоловікам, які її сватали, жінка-художниця була ні до чого, тож вони ставили умову забути про це заняття.
Батько Катерини подарував їй швейну машинку, аби та займала руки та розум справжньою справою й заробляла цим; малювати дозволялось лише у неділю по обіді.
Пензлики Катерина Білокур виготовляла сама з шерстинок кота, вишневої тонкої галузочки та жерсті з консервної бляшанки. Фарби спочатку були з настоїв бузини, буряка, калини. Для кожної фарби окремий пензлик…
Сотні квітів на картинах, а жодної не зривала, бо вважала їх дітьми. Могла піти за десятки кілометрів, аби побачити, як у лісі цвіте конвалійка.
За життя написала близько сотні творів, три з яких побували на експозиції Міжнародної виставки сучасного мистецтва у Луврі. Пабло Пікассо не вірив, що такі шедеври могла створити малоосвічена селянка. «Якби у Франції була така жінка, ми б змусили весь світ говорити про неї», — захоплено сказав він.
Але хіба освіта дає людині душу, яка може так тонко побачити й вміти передати соковиту прозорість зеленого агрусу, таємничу синь волошки, п’янкий цвіт білої півонії? Можливо, це був придуманий світ, куди мисткиня тікала від безпросвітності, в якій довелось жити до кінця життя. Світ неосяжно безмежний і теплий, який можна відчути лише дитячою наївною душею…
А що як, проживши таке важке земне життя, Катерина Білокур потрапила у дивовижний сад, в якому всі її улюблені квіти й літають жар-птиці?
“Прийде час – не буду боятися і буду малювати, хоч на старості літ, а хоч на один час я буду художником, і все. Ой, як би ви знали, яке це для мене чарівне слово – художник”
#видатніпостатіУкраїни #видатніювіляри