12 лютого 1871 народився Лесь Мартович (Олекса Семенович Мартович) – український письменник та громадський діяч.

Літературну спадщину Леся Мартовича складають 27 оповідань, повість «Забобон», п’єса «Політична справа» та декілька незавершених творів. За життя вийшло 4 збірки його новел: «Нечитальник» у 1900 р., «Хитрий Панько» у 1903 р., «Стрибожий дарунок» у 1905 р. та «Війт. Смертельна справа» у 1907 р. Вже перша збірка засвідчила його самобутній талант. Мартович був майстром усної розповіді, більшість творів він не записував, тож вони втрачені назавжди.

Іван Франко писав: «Мартович є прекрасним обсерватором селянського життя, до того ж його новели визначаються надзвичайним гумором. Іронію долі, що панує над людиною, її свідомі й несвідомі вчинки він уміє передати в цілком іншому освітленні, ніж це є в дійсності. Його манера наскрізь оригінальна, легка й далека від усякого шаблону.»

Леся Мартовича у письменницьких колах того часу називали доктором хлопістики, адже свій талант та почуття він віддав частині суспільства, яку зневажливо називали хлопами.

Олекса народився у родині селянина-бідняка, який зумів стати сільським писарем, самотужки вивчившись грамоти. У 1882 році Мартович вступив до Коломийської класичної гімназії, де познайомився з друзями-побратимами — Василем Стефаником та Марком Черемшиною. Саме тут, у гімназії, він чітко побачив соціальну та національну нерівність, яка панувала в галицькому суспільстві. Керівництво гімназії та вчителі, гімназисти-паничі повсякчас допікали учням мужицького походження за одяг та помилки у вимові: «До гною хлопові, не до науки!» або «Іди, хаме,свині пасти».

Разом з друзями Мартович створив таємний гурток, на зібраннях якого учасники знайомились з передовою літературою та обговорювали її, читали власні твори, дискутували на політичні теми. За підтримки старших народовців на чолі з Іваном Франком гуртківці зайнялись народним просвітництвом: разом вони ходили по селах, агітуючи за створення читалень, виступали з промовам та читали селянам газети, зібрали бібліотеку з 400 томів.

Мартович мав рідкісний дар гумориста й дотепника, оповідача смішних історій, бачив і знаходив смішне там, де інші не помічали. У 1891 році він написав свою першу новелу “Лумера”. Ця гостра сатира була написана покутянською говіркою, тож вона стала близькою для простого народу: селяни, переповідаючи її, доповнювали або перекручували імена головних героїв під свої місцеві реалії. З того часу за Мартовичем закріпилося звання гостро-соціального письменника.

Письменник вдавався до гумору, описуючи навіть найтрагічніші події, умів говорити з усмішкою про сумне. Разом з тим він був далекий від розважальництва, не прикрашав образи селян, але змальовував справжні образки життя й говорив гірку щиру правду про невігластво селян, упокорених панами та попами.

У 1892 році Мартович вступив на юридичний факультет Чернівецького університету, пізніше перевівся до Львівського, вчитись довелось екстерном, повсякчас шукаючи підробіток. У 1909 році він отримав диплом, але право мати власну адвокатську контору здобув лише 1914 року. Та сил працювати уже не було, адже письменник був хворий на туберкульоз, до того ж у його рідному краї вирувала перша світова війна.

Помер Мартович у 1916 році у сільській школі серед військовополонених солдатів російської армії, які й поховали його. За іронією долі, труну супроводжували, окрім декількох його товаришів, троє попів – людей, проти яких словесними гіперболізованими карикатурами письменник боровся усе своє життя.

Мартович вірив у неминучу перемогу розуму: «Ніхто не в силі спинити людського життя в дорозі розвою!»

Підготувала провідний бібліотекар бібліотеки ім. М.Коцюбинського Олена Рахно.

Література:

Мартович Л. Забобон : повість. – Київ : Дніпро, 1971. – 230 с.

Мартович Л. За межу : оповідання. – Київ : Дніпро, 1968. – 237 с.

Мартович Л. Твори. – Київ : Видавництво «Дніпро», 1976. – 428 с.

Піхманець Р. Смислові глибини художнього простору Леся Мартовича / Роман Піхманець // Слово і Час. – 2011. – №2. – С.42.