• Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні… М. Хвильовий

13 листопала 1989 року на Полтавщині народився Остап Вишня –гуморист і «батько» унікального явища в українській літературі – жанру усмішки, адже хоч “фейлетон” уже й завоював у нас повне право на життя, та слово “усмішка” нашіше від “фейлетону”. Його по-справжньому любили і читали – і в місті, і в селі. Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути..

Він жартував, висміював, іронізував, незважаючи на трагізм життя, в якому все було наперекір мріям та бажанням. Хотів вступити до Глухівської вчительської семінарії – в батьків бракувало коштів. Тому поїхав до київської військово-фельдшерської школи, де навчання було безкоштовним, працював у київській лікарні, але приваблювала Павла література. Тож в 1917 році вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, екстерном здавши екзамени за гімназійний курс, однак невдовзі покинув навчання і розпочав журналістську і літературну працю.

У 20-х роках 20 ст. його творчість набуває величезної популярності, у пресі один за одним виходять збірки його «усмішок»: «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)» (1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi» (1927), «Ну й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930); двома виданнями вийшли у світ чотири томи «усмішок». «Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність, — писав у щоденнику Остап Вишня. — Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!». У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку “Українізуємось”, що користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив – відродження національної гідності народу і розвиток рідної мови. Такі його погляди не сприйняла влада, загалом по країні починаються репресії проти української інтелігенції. 1934-го, за «терористичну змову» та спробу здійснити замах на секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, письменника засудили до 10 років таборів,. На допитах, відкидаючи безглуді звинувачення, Остап Вишня шуткував, що «в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін».

Довелося  Остапу Вишні відбувати свою “безневинну провину” спочатку в Ухтпечтаборі, на руднику Еджит-Кирта в Печорському відділенні, і знову в Ухтпечтаборі. В таборах письменник вів щоденник, писав листи до дружини й доньки,  саме там з’явились нариси про засуджених, вільнонайманих і працівників табірної адміністрації, в яких показано, як принижена, скривджена неправедним судом людина знаходить у собі сили жити і працювати.

 «Якщо дасть Бог переживу каторгу — то нехай у мене рука всохне, якщо візьму перо в руки…». Пообіцяв — і таки порушив слово. Бо важко було б вижити в тому непривітному світі без обладунків гумору…

1943-го Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби він своєю творчістю надихав на боротьбу з нацистами та українським підпіллям, надали посаду в редколегії журналу “Перець. У 1955 році письменника реабілітували, однак здоров’я було підірване, в 1956 році гуморист помер.

Доля була в нього дуже важка, але він не перестав усміхався до смерті..