«Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені…» Симон Петлюра про Марію Заньковецьку
4 серпня 1854 року у селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії народилась зірка українського театру Марія Адасовська. Весь світ визнавав геніальність цієї видатної акторки, саме їй уперше в історії України було присвоєно звання народної артистки.
Мабуть, кожна актриса воліла би грати ролі прекрасних пані, рокових красунь, «belle dame». Натомість Заньковецька була наймичкою, божевільною болгаркою з дитиною на руках, Харитиною, Галею у “Назарі Стодолі”, Яриною у “Невольнику” за Тарасом Шевченко, жидівкою-вихресткою. У її професійній термінології не було слова «грати», а лише «жити й проживати роль», наскільки цього вимагав сценічний образ.
Через своїх героїнь Заньковецька виплакувала на сцені чужі долі. Адже життя, з його складними колізіями, не вибирає за походженням, статком або талантом: всі рівні у щасті й біді. Усі почуття, якими акторка жила, вона геніально перетворювала у переживання її героїнь на сцені. Саме ця натуральність захоплювала глядачів, студенти-поціновувачі таланту Заньковецької часто впрягались замість коней у візника й відвозили її додому, або несли зірку сцени у кріслі, співаючи пісні. Таким способом вони віддавали шану таланту великої актриси.
Що ж було секретом натуралістичності такого проживання чужого життя,? Мабуть, віддаючись стихії гри, на сцені акторка приводила до гармонії свої почуття складного особистого життя. Чи, може, Заньковецька була неймовірно глибоким емпатом – людиною, здатною відчувати емоційний стан іншої людини та співпереживати їй. Відомо, що Заньковецька часто допомагала навіть малознайомим людям, віддаючи останні гроші й не жалкуючи про це.
Варто згадати труднощі, які довелось долати українському драматичному театру: невизнання української культури як такої, заборона перекладати російські та зарубіжні п’єси українською мовою, через що Заньковецька не змогла зіграти у драмах Шекспіра та Мольєра, Ібсена та Вайльда, Толстого та Чехова. Але й за тих умов акторка досягла вершин світового рівня, що було під силу лише геніальній особистості.
У 1887 році фотограф П’ясецький обрав для створення психологічних етюдів до книги Чарльза Дарвіна «Вираження почуттів у людини і тварини» образи Марії Заньковецької: душа моя скорбить смертельно; повідомлення про смерть сина; тихе божевілля; несамовитість і скорбота. Відомий німецький художник Ленбах, який бачив Заньковецьку у декількох спектаклях, написав з актриси тридцять ескізів, що відтворювали різноманітні душевні стани людей.
Акторка свідомо відмовлялась від численних пропозицій стати примою царської імператорської сцени, за її ж словами «Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто її люблю, мою Україну і її театр, щоб прийняти пропозицію»
Симон Петлюра надзвичайно високо оцінив талант Заньковецької: «Вона артистичний символ горя, сценічний символ тих мук, яких доводиться зазнавати українській нації в образі жінки… Заньковецьку обрала сама доля української нації для високої місії…»
Підготувала Олена Рахно, провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Коцюбинського.
