За Україну,

За її долю,

За честь і волю,

За народ!

Ці слова тепер гаптовані на бойових прапорах підрозділів Збройних сил України. Та мало хто згадує автора цих рядків.

Написав їх поет, український письменник, перекладач, один з засновників Української Центральної ради Микола Вороний.

Він народився 6 грудня 1871 року на Катеринославщині в сім’ї ремісника. У дитинстві майбутній поет захоплювався творами Ф. Купера, Ж. Верна і, звичайно, напам’ять знав багато поезій із «Кобзаря» Т. Шевченка.

Під час навчання у Харківському реальному училищі, а пізніше в Ростовському реальному училищі, Микола Вороний організував гурток «Українська громада», за що був виключений з навчального закладу і отримав заборону проживати в столиці та вступати до університету.

Юнак був змушений виїхати до Австрії, де опановував науку у Віденському університеті.

Перші поетичні спроби Миколи Вороного прийшлись на роки його навчання в реальному училищі Харкова. У 1893 році був надрукований його вірш «Не журись, дівчино», присвячений Людмилі Старицькій-Черняхівській.

Окремими виданнями за життя вийшли збірки «Ліричні поезії», «У сяйві мрій», «За Україну». Поезії Вороного нерідко були сповнені мажорними тонами, проголошуючи впевненість у безмежних можливостях людини, здатності осягнути красу світу та гармонію космічного ладу. Любов до краси, притаманну періоду символізму в літературі, поет поєднував з любов’ю до України.

Літературно-мистецькі і театрознавчі праці Миколи Вороного друкувались у періодиці та окремими виданнями.

З 1897 року Микола Вороний служив актором у трупі М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших, у 1901 році залишив сцену та служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У 1910 році оселився в Києві, працював у театрі Миколи Садовського та викладав у театральній школі.

Письменник не прийняв Жовтневої революції та емігрував до Варшави, але невдовзі повернувся до Львова, де викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи, вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Микола Вороний писав статті, кіносценарії, лібрето, йому належить низка перекладів творів Данте, Словацького, Пушкіна, Гумильова, Верлена, Метерлінка, також він переклав тексти “Інтернаціоналу”, “Марсельєзи” та “Варшав’янки”.

У 30-ті роки ХХ століття М. Вороний був уже людиною похилого віку, однак у 1934 році його звинуватили у контрреволюційній діяльності й засудили до заслання у Казахстан, згодом зглянулися й замінили висилкою на три роки у Воронежі із забороною проживати в Україні, Білорусії, Московській та Ленінградській областях.

У 1937 Миколу Вороного заарештували «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації», 7 червня 1938 року його розстріляли.

Місце поховання поета невідоме.

«Сумна доля здебільшого чекає наших національних діячів по їх смерті! Ще й досі багато у нас славних могил стоять неопоряджені, часом навіть без хрестів – занедбані, забуті невдячними потомками тих, хто весь хист, всі сили і життя поклали для добра рідної справи» – так закінчив Микола Вороний некролог пам’яті батька українського театру Марка Кропивницького.

Поетові слова виявились пророчими щодо власної долі й доль багатьох його співвітчизників.

Краса! На світі цім Краса –

Натхненна чарівниця,

Що відкриває небеса,

Вершить найбільші чудеса,

Мов казкова цариця.

Її я славлю і хвалю,

І кожну їй хвилину

Готов оддати без жалю.

Мій друже, я Красу люблю…

Як рідну Україну!

Підготувала Олена Рахно, провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Коцюбинського.

Використано матеріали з відкритих джерел.