В рубриці #БібліотекаРекомендує завідувачка бібліотеки-філії № 4 Галина Бондарець рекомендує прочитати книгу Сергія Осоки «Три лини для Марії», яка вийшла в фінал на здобуття Шевченківської премії.

Збірка новел С. Осоки «Три лини для Марії» не залишає байдужим будь-кого. Кожна новела як вибух, як виклик, хоча мова йдеться про буденне життя. Потрапляєш в українське село, бачиш чим воно жило і яке воно зараз. Про життєві страхи, про сувору дійсність – як сільська школа перетворилась потиху на сільський клуб, а потім розібрали її по цеглині і село майже мертве. Поряд ідуть чудові описи природи: «… Увечері слова завжди звучать інакше, ніж удень – так, мов і не знати, про що річ зате звук настільки глибокий і чистий, що можна пити, як воду.»

А ось персонажі: новела «Баба Охрім»: «Була і сталеваром, і залізничником – не в сенсі у вагонах квитки перевіряти, а в сенсі – шпали класти. Груди перев’язувала полотниною. Надягала кашкета набакир. Навчилася цвіркати слиною крізь зуби й сидіти навпочіпки. Навіть у футбол з хлопцями грала після зміни. Хіба що тільки в лазню з ними не ходила»

Новела «Шльоп – нога»: «…Вона жила на околиці, в саду, що єднав весну з осінню. Коли туди вже збирався заходити справжній холод, Віра завдавала на плече заступ і шкутильгала викопувати незграбні бульби жоржин» «…На мить мені уявилася Віра. Як вона сидить на порожній зупинці і тулить до себе сумку. Як ховає хвору ногу під лавку. Як ворушить шкарубкими долонями. Я відігнав те видиво. Я мав поспішати – туди, де вже відкорковували пляшки, палили багаття, блискали білими міцними зубами й перекидали одне одному пружний і лискучий м’яч юності. А потім я й узагалі забув…»

Новела «Жабулета»: «… Ми йдемо на електричку, сідаємо у смердючий вагон і їдемо кілька станцій. Жабулета знає всі ставки в усіх довколишніх селах. Жабулета знає, де можна закидати вудку безплатно у платний ставок. Жабулета знає, що відповісти розлюченому хазяїне, якщо він нас таки зловить…»

Новела «Три лини для Марії» : хтось приносить рибу для Марії і вона не знає, хто то. Звідкись же вона береться. «… Світанок пахне рибою на всі висілки: небо таке, як на дощ. Марія слухає небо грудьми…»

Новела «Опівнічний гість» : жінка чекає чоловіка, який вже давно помер і на Святвечір кожного року накриває стіл з дванадцяти страв.

А може, то одна з рис нашої ментальності – занурюватись в себе, шукати чогось незвичайного і сподіватись на кращу долю? Прочитавши цю книгу, потрапляєш у світ великої літератури. Ця книга є в фондах нашої бібліотеки. Приходьте і читайте!