Древо поезії – дерево рідного краю,

скільки птахів у гіллі твоїм завжди співає!

Ті прилітають… Ті з вирію не повертають…

Древо співає в віках, древо не замовкає…

14 січня 2022 року – 85 річчя від дня народження українського письменника, поета, публіциста, кіносценариста Євгена Гуцала.

Його способом життя було постійне писання, а життя підпорядковувалось літературній роботі.

Євген Гуцало народився у 1937 році у родині сільських вчителів, з дитинства всотував книжки із домашньої бібліотечки, які батькам вдалось зберегти навіть у важкі воєнні часи. Дитинство хлопця, наповнене обов’язками сільської дитини, зігрівало читання. Він вишукував можливості усамітнитись із книжкою; перечитавши шкільну бібліотеку, їздив до сусіднього села, аби там віднайти щось іще невідоме, згодом – до райцентру. Також він писав, виливаючи думки на папір, і надсилав твори в усі газети, журнали. Та звідусіль отримував відписки… бо ж писав не на ідеологічні теми.

Зразково закінчивши школу, спробував вступити до Київського університету ім. Т. Шевченка на факультет журналістики. На відмінно склавши профільні екзамени , «зрізався» на географії – насправді зіткнувся з таким поняттям, як квота на вступ сільських дітей.

За рік Євген Гуцало вступив до Ніжинського педагогічного інституту ім. М. Гоголя, під час навчання був активним учасником літературної студії, на момент закінчення інституту мав декілька пропозицій роботи у періодичних виданнях.

1961 року Є. Гуцало почав працювати в «Літературній Україні», до якої його запросив Павло Загребельний.

1962 року вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей», 1964 – «Яблуко з осіннього саду». Одна за одною виходили книжки, якими зачитувались, перекладали.

Завдяки Гуцалові відбувся та запанував новелістичний бум, всі почали писати новели, вважаючи, що це просто, копіювали стилістику та прийоми.

Але Євген Гуцало був з тих обдарованих людей, які могли бачити те, чого не дано нікому, а мова невибагливого сюжету звучала як оркестр. Він мав виняткову пам’ять на слова, барви та образи.

Комуністичний прес системи тиснув, тож письменник ховався у власному світі, недоступному для бюрократів та ідеологів. За це його утискали, про нього забували та не друкували.

Залишившись татом-одинаком з двома малюками, письменник не підписав листа-звернення проти арешту українських дисидентів. За це від нього відвернулись друзі-літератори.

Тож письменник втік… у себе самого. В Ірпіньському будинку творчості він уникав гучних зібрань, блукав лісом або працював у кімнаті.

Гучні, визнані критиками і загалом твори «Мертва зона», «Сільські вчителі», «Шкільний хліб», «Позичений чоловік», «Парад планет», шедеври «Сім’я дикої качки», «Таке страшне, таке солодке життя» – а після них творча криза, за зізнанням самого автора.

На початку 90-х років Євген Гуцало спробував себе у публіцистиці. Ще в той час письменник чітко, виразно, гостро визначив проблему сусідства із Росією та загрози, які несе ця країна. Цикл полемічних статей на тему російського шовінізму та імперіалізму, гострого чеченського питання були надруковані в газеті «Літературна Україна», а влітку 1995 року видавництво «Просвіта» запропонувало Євгенові Пилиповичу видати їх у книжці під загальною назвою «Ментальність орди». Книга аналітичних роздумів викликала роздратування в українофобів і отримала хвилю критики.

Автор же, отримавши 1995 року премію Фундації Антоновичів, говорив:

«..хіба сьогодні, як і завжди, Україна не є отією шевченківською покриткою? Україна була і є «рабою рабів», бо такою «рабою рабів» є Росія, іншою вона бути не здатна, але чи можемо ми змиритися й сьогодні з роллю «раби рабів» України?..»

Сотні ліричних оповідань із неповторною музикою слова, таємниці людського життя, природа та мудрість – той Гуцало, якого любить читач.

Письменник, який залишився чужим серед своїх.

Хто де живе, а я — у неба дзвоні,

мій дім — це є вселенський неба дзвін!

Я народивсь у дзвоні — і до скопу

мені за дім служити буде він.

Живу у дзвоні, наче у геєні,

живу в пекельній музиці його,

і сам я став мов музика вогненна,

і сам я обернувся на вогонь.

І сам лунаю у небеснім дзвоні,

із ранку аж до вечора звучу:

лазурним сяйвом, пурпурним, червоним

від обрію до обрію свічу.

Живу у дзвоні неба — нині й прісно,

чи ще комусь щастило так в житті?

Моє життя у дзвоні — наче пісня,

яку вогонь співає в забутті…

Підготувала Олена Рахно, провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Коцюбинського.

Використано передмову Михайла Слабошпицького до книги Євгена Гуцала «Хустина шовку зеленого» та матеріали з відкритих джерел.