Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

1 лютого 1897 року народився найвизначніший поет української еміграції Євген Маланюк.

Він ніде не був своїм. В еміграції його називали чорним песимістом, що вишукував для України найчорніші Образи й обрАзи, боялись за гострий розум та критику. На батьківщині називали фашистом і лютим ворогом народу. Протягом довгого часу творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною, адже радянська пропаганда називала його «українським націоналістом». Все за шаблоном того часу: кожен, хто любив батьківщину й прагнув бути представником конкретної нації, а не людиною «країни рад», був таврований та гнаний.

Все чого прагнув Євген Маланюк – відродити національний дух у серцях українців та пробудити гідність, адже усебічне малоросійство перетворилось на внутрішнє каліцтво нації.

Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,

Батьківщино моя, Батьківщина німа!

Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі

Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

А пусті, нескінченні, бездонні ночі,

А ворожі, навіки вже страчені дні,

Коли марно палаєш, а ворог регоче,

А доба ось гримить у залізі й вогні.

Є. Маланюк, змушений прожити більшу частину життя за межами України, «сумно» жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. На його долю випали Перша світова війна, участь у творенні УНР, боротьба за незалежність – а потім табори для інтернованих вояків та еміграція до Чехословаччини, Польщі, Німеччини, Америки.

Але повсюди він вболівав за рідну країну: гострим словом віршів, часописами й книжками рідною мовою, що видавав на чужині.

Лежиш, скривавлена і скута,

Мов лебідь в лютім полоні.

Яка ж страшна Твоя покута!

Які глухі й жорстокі дні!

Міцна, як смерть. Твоя в’язниця,

В ній морок смороду і мла.

Невже ж Тобі ще може сниться,

Що вільна Ти колись була?

Що над ланів співучим злотом

Ти билась крилами в блакить?

А тут терпінням і скорботам

Життя віддало кожну мить.

А тут все тіло пражить сором

Гостріш, ніж біль найгірших кар, –

Коли Тебе розпусним зором

Нагую огляда владар.

Підготувала Олена Рахно, провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Коцюбинського.

Використано матеріали з відкритих джерел.