Сьогодні, 8 липня, відзначаємо 400 років з дня народження французького поета та байкаря Жана де Лафонтена.
Він народився в заможній родині: батько Чарльза де Лафонтена був лісничим герцогства Шато-Тьєррі та майстром годинникових справ, мати Франсуази Піду – дочка лорда Мадурі Жана Піду.
Своє дитинство майбутній письменник провів у Шато-Тьєррі, де познайомився з письменником та філософом Франсуа де Мокруа, який вплинув на подальше творче життя хлопчика.
Стежки долі привели юнака до Парижу, де Жан навчався в семінарії. У новому місті зблизившись з молодими поетами, вступив до товариства літераторів, які називали себе «лицарями круглого столу». Саме під впливом цієї спілки молодий письменник звертається до творчого доробку Теренція та перекладає його комедію «Євнух».
Жан де Лафонтен не одразу знаходить свій літературний стиль та жанр. Він писав ідилії, еклоги, поезії та навіть комедію-балет. Але славу митцю принесла збірка віршованих новел під назвою «Казочки» 1665 року.
Митець досяг великих вершин у літературній справі, живучи серед шанувальників та друзів у Парижі. Його покровитель Фуке навіть призначив Жану пенсію, як плату за один вірш на місяць.
Важливим внеском Жана у світову літературу є новий вид байки. Раніше цей жанр вважався низьким, а митець зміг його вознести, надаючи тексту віршовану форму. Одним з його найпопулярніших творів є «Зачумлені звірі».
Ця байка порушує проблему безправності слабких і бідних, має політичний підтекст. Тож пропонуємо прочитати визнаний твір в усьому світі, де в особах звірів можна побачити світ людей та поринути у філософські роздуми.
Зачумлені звірі
Жан де Лафонтен
Небесна кара, що її за гріх
Великий наслано на всіх,
Чума — нещадна, люта сила,
Спроможна все живе за день
До решти винищити, впень,
Нещадно звірину косила.
Не кожен хворий помирав,
Та кожен дні лихої скрути
Хотів як-небудь перебути.
Було звіроті не до справ:
Уже не йшли на полювання
Ні хитрі лиси, ні вовки,
І велелюбні голубки
Забули вже за любування.
Лев скликав раду і сказав:
“Напевно, кару Бог послав
Нам за чиюсь тяжку провину.
У кого з нас найбільший гріх,
Хай жертвує собою й від загину
Рятує всіх.
Історія нас вчить: зі скрути
Не вийти без належної покути.
Покаймося ж, мов на духу, при всіх
У всіх своїх тяжких провинах.
Я маю на душі великий гріх:
Я стільки з'їв овець невинних!
Куди подітись від гріха?
Того ще мало:
Я, бувало,
З'їдав і пастуха.
Я жертвую собою, як немає
У вас гріхів. Та закликаю вас
Покаятись, як я, бо вмерти має
Найбільший грішник серед нас”.
“О царю! — каже Лис. — Сумлінність ваша може
Всім бути за взірець.
Але хіба то гріх? Та, може,
Ви, ївши тих дурних овець,
Їм честь велику виявляли.
А щодо пастухів — який то гріх?
Вони нам стільки дозволяли,
Що краще б їх поїсти всіх”.
Підлесники аплодували,
А потім тигри та вовки
Себе картали залюбки.
Та всіх їх так атестували,
Що хижаки, розбійники — і ті,
Здавалося, були святі,
Та встав Осел: “Пригадую, давненько
Ішов я лугом, травка зелененька,
А я голодний — біс і спокусив:
Я, грішний, жмутик і вкусив,
А, щиро кажучи, не мав же права”.
“Ганьба! Ганьба!” — зарикала орава.
А Вовк довів — учений писарчук! —
Що цей Осел — падлюка із падлюк,
Паршивий і коростявий — причина
Всіх напастей і лих.
Та мало вішати таких!
Він їв чужу траву! Проклята твар злочинна!
Від них завжди чекай біди.
І заревла громада: “Браво!”
Отак і в нас: є гроші — маєш право,
Немає — то під суд іди.
Переклад І. Світличного
Підготувала Примоченко Анастасія, бібліограф Чернігівської ЦБ імені М.М.Коцюбинського
Джерела:
Андреев Л.Г. и др. История французкой литератур: учеб. для филол. спец. Вузов / Л. Г. Андреев, Н. П. Козлова, Г. К. Косиков. – М. : Высш. шк., 1987. – 543 с.
Е. Г. Эткинд Писатели Франции / Е. Г. Эткинд. – М.: Просвещение, 1964. – 697 с.
