Бібліотека – філія 4 рекомендує книгу Ганни Арсенич – Баран «Солодкі слова». Незважаючи на наш швидкоплинний час, коли ми хочемо прочитати всі новинки, не пропустити кращих фільмів, вистав, ми все ж повертаємось до улюблених книжок, як до старих добрих друзів. В котрий раз я розгортаю книжку під назвою «Солодкі слова», і знову перечитую, як кажуть, запоєм, не відриваючись. Тематика новел неймовірно різноманітна. На те вони й новели.
Уявімо собі: лавка в міському парку. Сидить зажурений хлопець. Вигнали з роботи. Стара шефиня викинула, як останнього покидька. Від любові до ненависті, як кажуть один крок. Гадала, що все можна купити за гроші, навіть любов. Приревнувала і вигнала. Від думок Віктора відігнав зойк дівчини, що проходила повз лавку. Зламався каблучок.
Віктору було шкода дівчини, він швиденько збігав у найближчу майстерню і через півгодини галантно взував черевичок на її ніжку. Познайомились. Розговорились. Пішли до найближчої кав’ярні. Ніна розповіла, що її покинув чоловік. – Невже тебе можна покинути? – жахнувся Віктор. – Ти жінка, яку я шукав усе своє життя. Жінка з журавлиним польотом. – А чоловікам потрібна синиця в жмені. Тепла, дурненька, невибаглива. Вони йшли вздовж шоссе, і тут Віктор побачив «Опеля», що потихеньку під’їхав до них. – Вікторе! – гукнула жінка, відчинивши дверцята машини. Вона була вже в літах, але багатство, доглянутість створювали своєрідний шарм. – Це моя шефиня. Почекай секунду, попрямував до машини Віктор. Через хвилину повернувся. – Ніно, пробач. Все владналося. Я повинен іти. Ти чудова жінка, але чоловікам потрібна синиця в жмені. Він сів у машину і та легко зрушила з місця. Серед спеки на дівчину повіяло зимовим холодом. В новелах письменниці є особливість, що єднає всі твори. Це любов до свого краю, до свого рідного дому, до села. Село Березів ( від слова берегти) Косівського району Івано – Франківської області – це той край, що музикою звучить в серці автора новел, і ця музика ніколи її не покидала, багато років знаходячись далеко від рідного села. Читаючи новели «Ромашки», «Болючий попіл», «Не проклинай» відчуваю любов Ганни Василівни до свого рідного села, як автор цінує думку своїх земляків, що судять людину не за статками, а за честю родовою. І ця честь, працелюбність, воля, пісня допомагає нам вистояти в будь – якій ситуації. Не втримаюсь від спокуси розповісти ще про одну невеличку новелу під назвою « Голос карпатського потоку».
До Канади в Монреаль до свого дядька (вуйка) приїхав на гостини племінник з України. Ранок. Сіли снідати. Микола 9 так звали племінника) не запам’ятав, що тоді снідав, але розмову з вуйком запам’ятав достеменно. – Ти щасливий, говорив той, – ти живеш на Батьківщині. Микола мовчав. Хіба поясниш цьому старому канадцю, що вдома велика Руїна, і що вуйко має рацію: мені за два дні почав набридати Монреаль, а він тут – півстоліття. А старий продовжував: там найсолодша вода, там співають джерела і цвіте едельвейс. Як я хочу туди… Я б цілував ту святу землю. Ми поїдемо туди вдвох. Але я боюся, що моє хворе серце не витримає такої радості. Це ж додому, Миколо, до-до-му. Старий і Микола вийшли на балкон. – Чуєш, Миколо? Ти чуєш? – Що, вуйку? – Микола чув гул двигунів, крик поліцейського, авто сигнали машин і не міг збагнути, про що саме питає старий. – Чуєш, як саме шумить карпатський потік?
Я чую його голос кожного ранку вже півсотню літ. Кожного дня секунд сорок… і затихаєш…
Зійшло сонце і освітило далеко на обрії журавлиний ключ, що вертав додому. До –до – му!
Знаєте, мені навіть не хочеться закінчувати сьогоднішню розповідь. А про письменницю Ганну Арсенич – Баран та її неперевершені твори , скажемо: « Людина світлої душі, такою для нас ти залишилась назавжди!»
