“З простою красою й ніжністю її мови й стилю в’яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок…” Іван Франко.

Наприкінці січня 1851 року Марія Вілінська побралась із етнографом Опанасом Марковичем – дівчині минуло тільки 17 літ. У пошуках заробітку подружжя переїздило до Києва, Немирова, у Сокиринці до Василя Тарновського. Сповнені сподівань та надій оселились вони у Чернігові, де О. Маркович зайняв посаду коректора газети “Черниговские губернские ведомости” з окладом у 15 рублів сріблом. Марковичі часто допомагали нужденним, молода дружина не вміла заощаджувати, тож грошей не вистачало. Вже тоді, заприятелювавши із чернігівськими фольклористами-етнографами Степаном Носом, Олександром Лазаревським, Леонідом Глібовим, заради заробітку майбутня письменниця почала записувати народні пісні та казки.

Восени 1955 року сім’я Марковичів переїхала до Немирова, де Опанас Васильович почав викладати географію в чоловічій гімназії. Саме тут і почала Марія Маркович писати свої оповідки українською та російською мовами. Вона надіслала Пантелеймонові Кулішу, що правив твори самого Шевченка і робив погоду в сучасній літературі, два оповідання без заголовків, аби письменник вмістив їх у двотомній збірці фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів “Записки про Південну Росію”.

В публікації журналу «Основа» П. Куліш, зазначаючи що «цей письменник, як бджола Божа, випив найкращу росу із квіток нашої мови, “автор трудився як етнограф, але в етнографії виявився поетом”, і гадки не мав, що автором цих оповідань могла бути жінка. Згодом він, після особистого знайомства з Марією Маркович, почав говорити про користь емансипації.

Саме Кулішеві приписують виникнення псевдоніма нової авторки: нібито він поєднав прізвище чоловіка із відлюдницьким характером жінки, “вовчкуватістю” у спілкуванні. Так народилась Марко Вовчок.

Вже наприкінці 1857 року у Петербурзі вийшла невелика книжечка «Народні оповідання Марка Вовчка», що вмістила одинадцять невеличких новел.

Існує думка, що саме Марко Вовчок надала українській літературі «надмірної сльозливості». П. Куліш пояснював це явище: «Отчего этих рассказов нельзя читать без слез? … у читателя сжимается сердце и выступают слезы при многих, самых обыкновенных повседневно видимых сценах. Это не от чего другого, как от того, что эти рассказы прошли сквозь сердце автора и диктованы ему сердцем. Такою живою, не отвлеченною, не мечтательною любовью к народу загорался у нас еще ни один писатель. Мы народа не знаем, мы, не зная народа, не любим его, ибо любить можно только того, кого знаешь. Марко Вовчок вводит нас в познание характера и жизни народа, и в то же время он наполняет нашу душу теплотой чувства, дышащей в каждом его слове».

Підготувала Олена Рахно, провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Коцюбинського.

Використано матеріали з відкритих джерел.