Широка ніч, цвіркун під головою,

Витемнюється шепіт комиша,

І сходить і … і сходить наді мною

І Бог, і ти, і тиша, і душа.

І Чичиклія, річенька квітчаста,

Вузенька, наче щастячко вдови,

І Бог, і ти, і я – всі просять щастя,

Всі просять щастя, як вода води.

7 листопада 1936 року народився поет-шістдесятник, режисер, сценарист Микола Степанович Вінграновський. Майстер художнього слова, законом у якому є краса.

Він називав себе Миколою “осіннім”, страшенно любив кавуни, переписував безліч разів свої твори, мав багато друзів і навіть отримав золоту медаль на кінофестивалі у Лос-Анджелесі за найкраще виконання чоловічої ролі Івана Орлюка у «Повісті полум’яних літ».

Через війну Вінграновський закінчив школу у 18 років, але це не завадило йому вступити до Київського Інституту театрального мистецтва. Тут він провчився лише два тижні, адже його запросив до Московського всесоюзного державного інституту кінематографії Олександр Довженко.

Згодом на кіностудії Олександра Довженка Микола Вінграновський відзняв художні стрічки «Дочка Стратіона», «Берег надії», де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Тихі береги», «Климко»; документальні фільми «Слово про Андрія Малишка», «Щоденники О. П. Довженка», «Щоденник. Довженко. 1941—1945», «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького», «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи», «Галич — столиця князя Данила Галицького», «Гетьман Сагайдачний».

У студентські роки Микола Вінграновський почав писати вірші й друкувати їх у пресі. Редактор «Літературної України» Павло Загребельний мав особливе чуття до молодих талантів і виділяв для них у газеті цілі сторінки. Так Україна дізналась про поезію Миколи Вінграновського, Віталія Коротича, Івана Драча, Євгена Гуцала. 7 квітня 1961 року на всю четверту полосу було вміщено п’ятнадцять віршів поета «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої».

А 1962 року побачила світ і сама книга – «Атомні прелюди».

Вінграновський не був «плодючим» поетом, писав, фактично, дуже мало. Друга збірка поезій Миколи Вінграновського з’явилась через п’ять років після «Атомних прелюдів», третя збірка «Поезії» – через чотири роки, книжка «На срібнім березі» – через сім.

Однак це було письмо найвищої художньої якості, в якій домінує серце та настрої душі. Митець творив тоді, коли до нього приступало слово, яке було живим, тож і ставлення до нього було шанобливе й виважене, поезія — наповнена переливами настроїв та грою уяви. У буденному поет бачив чарівне, врочисте, у величному – рідне й довірливе.

Жив поет скромно, був самодостатнім, не любив запопадливості, любив визнання лише тих, хто були для нього важливими. Збірка «Поезії» 1971 року просто утвердила його у перших лавах найталановитіших українських митців.

Прозу Вінграновський почав писати одночасно із поезією. Вибухом став його історичний роман «Северин Наливайко», відзначений Міжнародною премією Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів у США. Як автор зазначив у інтерв’ю, «Відчуваю себе в боргу і перед історією, і перед сучасністю свого народу. Ту «вину» нашої літератури перед своїм народом гостро відчуваю і як свою особисту… Мушу її спокутувати – разом з іншими». У «Наливайкові» Вінграновський виявив себе чи не найбільшим баталістом у сучасному українському мистецтві.

Вінграновський писав слово «Час» з великої літери. Саме час дав йому шанс лишитися в літературі чарівником слова.

Згорають очі слів, згорають слів повіки.

Та є слова, що рвуть байдужий рот.

Це наше слово. Жить йому повіки.

Народ всевічний. Слово – наш народ.

Підготувала Олена Рахно, провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Коцюбинського.

Використано матеріали відкритих джерел.