«Українську душу йому дав рід, почування любові до рідного краю, любові до своєї мови, до свого народу. Російську душу давало йому російське життя, російська урядова служба, бюрократична прихильність до ласки, яку виявляло російське начальство. Ото його, тодішнього російського інтелігента, і тягло і сюди й туди — і до рідного краю, і до “Станислава на шею”. Хотілося і рідному краєві послужити, і того, від кого “Станіслав” той залежить, не прогнівити” – Борис Грінченко про Олексу Стороженка.

24 листопада 1806 року у селі Лісогори Чернігівської області в родині дрібного поміщика народився письменник, етнограф Олекса Петрович Стороженко. Про козацький рід Стороженків часто згадувалось у гетьманських документах ХVІІІ століття, батько письменника був відставним офіцером імператорської армії.

Дитинство Олекси минуло на Полтавщині, де хлопець здобув домашню освіту, а з 1821 року почав навчатись у «благородному пансіоні» при губернській гімназії в Харкові. Тут він вивчав російську, французьку, німецьку, латинську мови, географію та історію, які він почав опановувати ще в гімназії та виявив неабиякі успіхи, про що свідчить атестат.

Майже тридцять років Олекса прослужив у війську, від унтер-офіцера до капітана, брав участь у війні з турками, у придушенні польського повстання та у революції в Угорщині. Під час служби в Україні, переїжджаючи з однієї місцевості в іншу, добре вивчив життя і побут селян, зібрав оповідки колишніх січовиків про Запорозьку Січ. Цей матеріал він використав як основу своїх творів.

У 50 роках ХІХ століття О. Стороженко почав писати. Його жанр називали “очерками Малороссии прошлого столетия”. “Мова квітчаста, склад сміливий, малювання розкішне” – так писали рецензенти про них ще в ХІХ столітті.

1861року в петербурзькому журналі “Основа” під рубрикою “З народних уст” письменник друкував короткі оповідання, напіванекдоти та історії українською, персонажами яких були українські селяни та різноманітна нечисть.

О. Стороженко був надзвичайним майстром короткої оповідної прози, кожен нарис зі збірки 1857 року «Братья-близнецы. Очерки Малороссии прошлого столетия» були різного жанру: ідилія, розбійницько-романтична повість, батальні сцени, етнографічний опис весілля, ворожнеча братів.

Вийшовши у відставку 1868 року в ранзі дійсного статського радника, останні роки життя письменник провів на хуторі Тришин поблизу повітового містечка Брест-Литовська. Тут він виконував обов’язки повітового предводителя дворянства і голови повітового з’їзду мирових суддів, був членом Брестського православного братства, витрачав багато часу на облаштування в селах повіту бездомних священників з родинами, які прибували у новостворені православні парафії.

Драгоманов зазначав, що Олекса Стороженко «може, самий дужий природний талант у українській літературі за остатні 20 років».

Через багато років сюжетну лінію кохання відьми Одарки і козака Андрія із твору «Закоханий чорт» використали сценарист Іван Драч та режисер Борис Івченко у фільмі «Пропала грамота» за повістю Миколи Гоголя. Стрічка, що вийшла на екрани в 1972 році, не була би такою, якою вона є. Найкращий комплімент таланту автора.

«Раз, перед Різдвом, тільки що вернувся він з всіночної, чує – щось шкряба біля дверей. Запорожець думав, що кішка, – тільки відчинив, а в хату шасть чорт; хука в лапки і підскакує халяндри, бачите – дуже приморозило, так чорта проняв циганський піт.

“Та й змерз же! – каже чорт, – такий мороз, що аж очі зліпаються! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погріться?”

“Грійся, вражий сину”, – каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.

“Спасибі вам, добродію, – каже чорт, – за вашу ласку”. Та й сів біля грубки.

“Відкіля се, – спитав запорожець, – нечиста мати тебе принесла?”

“Здалека, – каже чорт, – аж з того краю світа!”

“Що ж ти там робив?” – спитав старий.

“Звісно що, – каже чорт, – іскушав людей. Що ж нам, чортам, більше й робить!..”»

Підготувала Олена Рахно, провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Коцюбинського.

Використано матеріали з відкритих джерел.