«Я – громадянин світу, не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я – клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний.»

27 січня 1927 року на Донеччині народився Олекса Тихий – український дисидент, педагог, член-засновник Української Гельсінської групи.

Народившись у селі, талановитий юнак вступив на філософський факультет Московського університету.

Закінчивши навчання, пішов працювати вчителем української мови та літератури, біології та історії у селі.

Не прагнув бути «на видноті», але тихо робив свою справу, бажаючи зберегти національну самосвідомість та рідну українську мову в умовах тотальної русифікації

У 21 рік за критику безальтернативних виборів у СРСР мало не потрапив до в’язниці. Багато писав про загрозу русифікації Донеччини та необхідність відновлення навчання у школах та університетах українською мовою, адже мова та культура визначають буття нації.

«Вони (жителі Донбасу) стали байдужими до рідної мови та культури через запрограмоване змішування людей різних національностей, через знищення та переселення значної частини української інтелігенції за межі країни, через засилля на Донеччині спеціалістів з інших республік та безликість спеціалістів-українців, що залишились на батьківщині».

За публічну критику придушення протестів в Угорщині проти прорадянської політики Олексу Тихого засудили до 7 років таборів та на п’ять років позбавили громадянських прав. Після відбуття покарання він не міг працювати за фахом, довелося заробляти на життя монтажником, пожежником, випалювачем на цегляному заводі.

В цей же час зразковий носій української літературної мови і талановитий педагог, він уклав словник покручів української мов, розробив метод навчання без школи, для своїх синів зібрав висловлювання видатних людей «Мова – народ». Можна лише уявити, які складні умови були в той час для збору матеріалів, до того ж автор розумів, що книга навряд чи буде опублікована за тієї політичної системи.

Олекса Тихий поширював самвидав, усіляко спілкувався із товаришами по ув’язненню, 1976 року підтримав українських дисидентів-правозахисників, які у листопаді 1976 року проголосили про створення Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. За це його звинуватили в «антирадянській агітації і пропаганді» та засудили до 10 років таборів, визнавши «винятково небезпечним рецидивістом».

Для п’ятдесятирічного Олекси Тихого це був смертельний вирок. Після відбування вироку у таборі особливого режиму у Мордовії, 1980 року його перевели у табір для політв’язнів у Кучино, де він перебував разом із Василем Стусом, Левком Лук’яненком, Юрієм Литвином. Протестуючи проти позбавлення права побачень із рідними та нелюдських умов утримання в’язнів, незважаючи на виразку шлунку, О. Тихий оголосив 52 –денне голодування, багаторазово потрапляв до штрафного ізолятора. Табірний лікар навмисно зшив йому шлунок у формі пісочного годинника, аби зробити процес травлення неймовірно болісним, цинічно зауваживши, що житиме ув’язнений недовго і у муках. Василь Стус писав у «Таборових записках», що з лікарні Олекса Тихий повернувся «як знятий з хреста». 6 травня 1984 року він помер у тюремній лікарні.

19 листопада 1989 року останки Олекси Тихого перепоховали на Байковому кладовищі у Києві разом із В. Стусом та Ю. Литвином. Тисячі людей прийшли на урочисту демонстрацію під національними прапорами.1990 року вироки щодо О. Тихого скасовано, а справу закрито «за відсутністю складу злочину».

На жаль, 2014 року «мирні» люди ДНР цілеспрямовано знищили і меморіальну дошку Олексі Тихому у Дружківці, і пам’ятник у дворі школи, де він викладав, у селищі Олексієво-Дружківка.

Сьогодні центральна вулиця Костянтинівки, великі вулиці у Дружківці, Краматорську, Слов’янську носять ім’я Олекси Тихого.

«Я знаю, що загину, але хтось мусить бути першим»

Підготувала Олена Рахно, провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Коцюбинського.

Використано матеріали з відкритих джерел.