13 листопада 1889 року народився український письменник, новеліст, класик сатиричної прози XX століття Остап ВИШНЯ.

“Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні…» М. Хвильовий

13 листопада 1889 року на Полтавщині народився Остап Вишня, гуморист і «батько» унікального явища в українській літературі – жанру усмішки.

Його по-справжньому любили і читали – і в місті, і в селі. Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні, затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути.

Він жартував, висміював, іронізував, незважаючи на трагізм життя, в якому все було наперекір. Хотів вступити до Глухівської вчительської семінарії – в батьків бракувало коштів. Тому поїхав до київської військово-фельдшерської школи, де навчання було безкоштовним, працював у київській лікарні, але приваблювала Павла література. Тож в 1917 році вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, екстерном здавши екзамени за гімназійний курс, однак невдовзі покинув навчання і розпочав журналістську і літературну працю.

У 20-х роках 20 ст. його творчість набула величезної популярності, у пресі один за одним виходять збірки його «усмішок»: «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)» (1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi» (1927), «Ну й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930); двома виданнями вийшли у світ чотири томи «усмішок». У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку “Українізуємось”, що користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив – відродження національної гідності народу і розвиток рідної мови. Такі його погляди не сприйняла влада, загалом по країні починаються репресії проти української інтелігенції. 1934-го, за «терористичну змову» та спробу здійснити замах на секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, письменника засудили до 10 років таборів. На допитах, відкидаючи безглузді звинувачення, Остап Вишня шуткував, що «в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін».

Остап Вишня відбував свою “безневинну провину” спочатку в Ухтпечтаборі, на руднику Еджит-Кирта в Печорському відділенні, і знову в Ухтпечтаборі. В таборах письменник вів щоденник, писав листи до дружини й доньки, саме там з’явились нариси про засуджених, вільнонайманих і працівників табірної адміністрації, в яких показано, як принижена, скривджена неправедним судом людина знаходить у собі сили жити і працювати.

«Якщо дасть Бог переживу каторгу — то нехай у мене рука всохне, якщо візьму перо в руки…». Пообіцяв — і порушив слово. Без гумору в цьому важкому світі не вижити…

1943-го Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби він своєю творчістю надихав на боротьбу з нацистами та українським підпіллям, У 1955 році письменника реабілітували, однак здоров’я було підірване, в 1956 році гуморист помер.

Доля була важка, але Остап Вишня не перестав усміхатись до смерті… Печальною посмішкою.