18 лютого 1856 року в аристократичній родині Ліндфорс в селі Олешня Городнянського повіту (нині Ріпкінський район) Чернігівської губернії народилася дівчинка, якій дали им’я Софія.

Вона була п’ятою дитиною в родині Ліндфорс. Батько – відставний офіцер, за походженням був швед, мати – Ганна Жерве, француженка була високоосвіченою та інтелігентною жінкою.
Родина Софії усіляко підтримувала селянство: батько мав ліберальні погляди і здобув неабияку повагу у селян. Сестра Марія відкрила школу в селі Олешня для навчання селянських дітей. Початкову освіту Софія здобула вдома.

Дитинство минало на волі, серед благодатної природи та люблячих рідних: «…ми жили, як на небі». Малою її приваблювало дещо зі спадщини дядька – аматора   мистецтв: «річ, яка мене особливо бавила – срібний кофейник-паротяг, що по срібних рейках пересувався по столі». В десять років вона вступила до третього класу найпрестижнішої у Києві Фундуклеївської жіночої гімназії.

У 4 роки була заручена з нащадком аристократичної родини Дмитром Лизогубом, але «зустрілася з ним тільки за рік, перед скаранням його на смерть в Одесі за терористичну діяльність».     

Коли змінилися життєві обставини, вона звернулась до попечителя шкільної округи Антоновича з проханням про створення спільно з сестрою Марією першого дитячого садка у Києві [та Україні], то він з недовір’ям похитав головою. «Ви самі ще дитина», – сказав він, усміхаючись і оглядаючи мою 16-літню постать, – «Хто ж вам довірить дітей?». Але все ж таки дав свій дозвіл.

За її моральної та фінансової підтримки Микола Лисенко створив першу українську оперу. Від нього у день свого весілля вона отримала «єдиний, однак чудовий дарунок» – рапсодію на пісню «Золоті ключі».

Справжнім детективом була її весільна подорож. Разом з чоловіком вони вивезли заборонені цензурою рукописи Т. Шевченка до Праги. Таким же чином уже віддрукований двотомник «Кобзаря» повернувся в Україну в валізах подружжя.

Пізніше, в Лук’янівській в’язниці, жандармський полковник Новицький, що наводив паніку на киян, «у вічі казав, що я гірша за всяку терористку, бо вмію приваблювати до революції широке громадянство».

Ці життєві миттєвості наводить у своїх спогадах в книзі «Мемуари. Щоденники» Софія Федорівна Русова.

Вона увійшла в історію України як теоретик національної педагогіки, піонер жіночого національного руху, невтомний діяч просвіти. Творчу науково-педагогічну діяльність вона поєднувала з державно-управлінською та громадською в період, коли Україна виборювала свою незалежність у кінці ХIХ та на початку ХХ сторіччя.

З-під її невтомного пера вийшло більше 300 праць та статей. Труди Софії Русової знайшли не лише численних дослідників, а й практичне застосування. Вона сформулювала концепцію національного виховання дітей і молоді, що не втратила своєї актуальності і в наші дні.

Русова була ідеологом, методологом, організатором освіти, психологом, новаторкою у сфері педагогики, що розглядала дитину та її виховання цілісно.

Занурюючись у біографію видатної жінки, відкриваєш глибину справжнього патріотизму і розумієш, що людину людиною роблять тільки вчинки. Вона не була за національністю українкою, але зуміла перейнятися долею нашого народу і багато зробити для його просвіти й покращення життя. Куди б життя не закидало родину Русових, Софія Федорівна перш за все служила людям: створювала недільні школи, народні читальні з метою популяризації української культури, була вчителем (мовником, географом), лікарем, повитухою.

Софія Федорівна прожила довге, складне, але водночас плідне й щасливе життя, залишивши світу згадку про себе у свідомій енергійній праці за український ідеал.

«Я присвятила Україні усе своє життя», – писала Софія Русова.

Підготувала бібліограф ЦМБ ім. М. Коцюбинського О. Чирик